Ліна Костенко є видатною сучасною українською поетесою, своїм життям і творчістю вона засвідчує несхитну мужність, палку любов до України. Вона — одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: «...не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю».

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в родині вчителів у містечку Ржищеві на Київщині. Невдовзі родина переїхала до Києва, де пройшло її дитинство і де закінчила середню школу. Віршувати розпочала ще в юності. По закінченню школи поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, але залишила його і переїхала навчатися в Московський літературний інститут імені Максима Горького, який закінчила з відзнакою у 1956 році. Її дипломною роботою була перша збірка «Проміння землі» (1957), високо оцінена рецензентами. Вона засвідчила потужний образний потенціал молодої авторки, про який Василь Симоненко невдовзі скаже : «Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і і хороший смак». Ці риси притаманні і наступним книжкам авторки: «Вітрила» (1958), «Мандрівка серця» (1961), вони стали найосновнішою ознакою індивідуального стилю Ліни Костенко, які вона дбайливо оберігатиме упродовж усього творчого життя.
Повернувшись в Україну, працювала на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка сценаристом, написала кілька кіносценаріїв (у тому числі «Дорогою вітрів» та «Перевірте свої годинники»; останній відзначений премією на республіканському конкурсі), перекладачем, входила до складу редакційної колегії журналу «Дніпро».
У 1962 році через ідеологічну цензуру збірку «Зоряний інтеграл» не було надруковано. Така сама доля спіткала іншу не видану збірку «Княжа доба» (вже 1972 року).
Почалося цькування Ліни Костенко: в’їдливі епіграми Івана Глинського, істерія Миколи Равлюка на сторінках «Правды Украины». «Стихи Лины Костенко, за небольшим исключением, и тематикой, и образной системой, и внутренним настроением скорее повернуты вспять, а не устремлены вперед. В них то и дело встречаешь понятия: бог, вещие колокола, божье бытие, рок смерти, смиренная молитва, крест, свечка — да всего и не перечесть. И употребляются они не в отрицательном или ироническом смысле.» (М. Равлюк. Незыблимые устои // Правда Украины.- 1963.- 27 июня).

Ім’я поетеси зникло навіть зі сторінок періодики. Але за час вимушеного мовчання вона все одно продовжувала писати «в шухляду», і вірила, що її твори люди таки прочитають:

    Ліна Василівна Костенко, українська поетеса Настане день, обтяжений плодами.
    Не страшно їм ні слави, ні хули.
    Мої суцвіття, биті холодами,
    ви добру зав’язь все-таки дали.
    І то нічого, що чигали круки,
    що проминуло так багато літ.
    З такого болю і з такої муки
    Душа не створить бутафорський плід.

В результаті цієї натхненної, самовідданої, творчої, мовчазної праці з під пера авторки через роки вийдуть «Маруся Чурай», «Берестечко», кілька драматичних поем: «Сніг у Флоренції», «Дума про трьох братів не азовських», «Скіфська балада» і багато інших високохудожніх поезій. У 1969 році в діаспорі було видано велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою.
Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону аж до 1977 року, до появи збірки «Над берегами вічної ріки», сповненої уважності й любові до людини, осмислення життєвого досвіду. У цій збірці й у наступних збірках читачеві широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»).

А згодом у 1979 році у видавництві «Радянський письменник» з’явився історичний роман у віршах «Маруся Чурай». За кілька днів восьмитисячний тираж було розкуплено. Легендарна Маруся Чурай — стражденна і чиста душа — увійшла до сердець читачів. У романі порушено морально-етичні, філософські, правові, політичні, естетичні проблеми, які поетеса розглядала на національному грунті. В основу твору Ліна Костенко поклала відому пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», авторство якої приписується легендарній Марусі Чурай. У романі центр уваги переноситься з побутово-мелодраматичних моментів на історичні, національні та психологічні, а мотив про пісенну творчість героїні витісняє інші. Авторці вдалося створити не просто психологічний портрет Марусі, а й показати її причетність до подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. З романом Ліни Костенко поверталася українська ідея — ідея незнищенності народу, як його пісні. 1987 року цей роман було відзначено Шевченківською премією.

У 1980 році виходить у світ книга поезій «Неповторність», у 1987 р. — книга «Сад нетанучих скульптур». Того ж 1987 року виходить її збірка віршів для дітей «Бузиновий цар». А після періоду напруженої роботи Ліна Василівна робить воістину щедрий подарунок читачеві — «Вибране» (1989), куди увійшла збірка «Інкрустації». У 1999 році у видавництві «Либідь» виходить історична поема «Берестечко», окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999 року в національному університеті «Києво-Могилянська академія». А у 2010 році вийшов перший прозовий роман Ліни Василіни «Записки українського самашедшого», який став яскравою подією в сучасному літературному житті України.

На сьогодні Ліна Костенко — автор понад десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), «Річка Геракліта» (2011, вибране, а також нові вірші), «Мадонна перехресть» (2011, нові, а також раніше не друковані вірші); історичних віршованих романів «Маруся Чурай» (1979), «Берестечко» (1999, перевидання 2010), прозового роману «Записки українського самашедшого» (2010) тощо.

Твори української авторки перекладені багатьма мовами світу. Вони неодноразово входили до закордонних антологій і збірників, а також видані окремими книгами.
Ліна Костенко — лауреат престижних премій, зокрема — Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (2000), Міжнародної премії Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів, премії імені Франческо Петрарки, якою відзначено її книжку «Ілюстрації» (в перекладі італійською мовою, 1994). У дипломі зазначено : «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко». У 1998 році у Торонто Ліна Костенко здобула найвищу відзнаку Світового конгресу українців — медаль Святого Володимира.

Ліна Василівна Костенко — справжній майстер художнього слова. ЇЇ поезія — це приклад самовідданого і шляхетного служіння народові. Вона пробуджує почуття добра і справедливості, творить у людині людину, по-філософськи осмислює зміст життєвих проблем. Філософська лірика Ліни Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.

  Життя іде і все без коректур,
    і як напишеш, так уже і буде.
    Але не бійся прикрого рядка.
    Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
    Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
    Людині бійся душу ошукать,
    Бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Твори Ліни Костенко на історичну тематику підносять ідею патріотизму, любові до Батьківщини, рідної мови, рідного народу, прищеплюють почуття причетності до своєї історії, культури, вчать на подіях минулого проводити аналогії до нашого сьогодення і приймати доленосні рішення з урахуванням історичного досвіду.

    Буває, часом сліпну від краси.
    Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво,-
    Оці степи, це не небо, ці ліси,
    усе так гарно, чисто, незрадливо,
    усе як є — дорога, явори,
    усе моє, все зветься — Україна.
    Така краса, висока і нетлінна,
    що хоч спинись і з Богом говори.

* * *

    Розп’ято нас між заходом і сходом,
    Що не орел — печінку нам довбе.
    Зласкався, доле, над моїм народом,
    Щоб він не дався знівечить себе!

Цікавою є інтимна лірика Ліни Костенко. У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найвищого і найсвятішого почуття: від потаємного спалаху душі до розумного усвідомлення кохання як щастя і випробування.

    Я дуже тяжко Вами відболіла.
    Це все було як марення, як сон.
    Любов підкралась тихо, як Даліла,
    А розум спав, довірливий Самсон.
    Тепер пора прощатися нам. Будень.
    На білих вікнах змерзли міражі.
    І як ми будем, як тепер ми будем ?!
    такі вже рідні і такі чужі.

* * *

    Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
    А може, власне, і не в тому справа.
    А головне, що десь вдалечині
    Є хтось такий, як невтоленна спрага.
    Я не покличу щастя не моє.
    Луна луни туди не долітає.
    Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
    Моя душа й від цього вже світає.

Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу, її прикметною рисою є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства...
Значущість поезії Ліни Костенко полягає в сутності самої поетеси, яку вона визначила так: "Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність".

За матеріалами: http://vippo.org.ua/

Джерело: https://mala.storinka.org/