Поезія нескорених

Поезія народжена війною 

*****

КРАЇНА ГЕРОЇВ
Нам важко, а буде ще важче,
Не буде всміхнутись снаги.
І серце вже вкотре заплаче:
«І де ви взялись, вороги?»
Влетіли ракетами в долі,
Зірвали родів наших цвіт.
За правду новітніх історій
Знамена стають на граніт.
Одвічна країна Героїв,
Великого болю й жалю,
Засіяне мінами поле
Й словами: «Люблю вас, люблю…»
Нам важко, а буде ще важче
І навіть забракне нам сліз.
Та знаймо: Герої – найкращі,
Яких ще не бачив весь світ!
Людмила Шостацька

*****

ПАМ’ЯТЬ-ЗБРОЯ

 Пам’ятаю тебе, Герою

 І тебе, і тебе, і тебе…

 Душі ваші святого покрою,

 Та незламний, мов хрест, хребет.

 Пам’ятаю дими та кулі,

 Рани, сльози, синівську кров.

 Про таких ще в світі не чули:

 Ви – зі сталі такі, немов.

 Маю мітки від вас на серці,

 Маю хусточку з сивини.

 Ви за мене вмирали в герці,

 Хоч не рідні, а – рідні Сини.

 Пам’ятаю усіх Героїв!

 І допоки на цьому світі –

 Я не маю більшої зброї,

 Щоби вас боронити, діти.

Людмила Шостацька

*****

ТІЛА ХОЛОДНІ ПЛАВАЮТЬ В ОЛЕШКАХ

Тіла холодні плавають в Олешках, 

Маленькі діти - всі лицем до дна. 

В шкарпетках хтось, хтось в золотих сережках,

Втопила без розбору всіх війна... 


Тіла холодні плавають в Олешках, 

Холодні, сині... Матінко свята... 

У мене не вкладається у мізках, -

Хто це вчинив, - чи носите хреста? 


Стільки смертей собі на душу взяли... 

Стількох сьогодні прихистило дно... 

Поріддя бісове, яке ви право мали?!! 

Затоплені міста! Вам все одно? 


Так, все одно... Бо ж ви давно не люди, 

Ви - ракова пухлина для землі! 

Довіку бал тривати ваш не буде! 

Заплатите за все нам, ****** ! 


В Олешках, - там страшне... Дивися, світе! 

Дивіться всі! Щодуху всі кричіть! -

Лицем до дна пливуть холодні діти... 

Спинити Люцифера поможіть!!! 

Автор: © Nezlamna Vi

*****

Зупиніть цю планету, я маю зійти!!!

Бо не можу я жить в цьому світі

Де в підвалах лежать матері і жінки

Ну а поруч зґвалтовані діти…

Руки ноги солдати зв’язали малим

Гвалтували ті душі маленькі

Катували до смерті дітей і старих

На очах помирали рідненькі

Як повірити в це?!Як з оцим можна жить?!

Мізки плавляться від божевілля…

Неможливо було нам таке уявить

Що можливе настільки свавілля 

То не звірі - у звірів хоча б є душа

То чорти повилазили з пекла!!!

Боже милий ,відправ їх ,будь ласка, назад

На довічнії муки запеклі!!!

Ну а всіх янголят ти собі забери

Воз’єднай матерів з діточками

Закатовані сім’ї ти в рай заведи

Приготуй їм житло з квіточками

Щоб забули жахи що були на землі

Щоб на небі лиш хмарки мякенькі 

Боже милий ,почуй ти молитви мої

Хай покояться душі маленькі🙏🙏🙏

Інна Романюк-Тригуба

*****

- Мам, а скільки на даху нам ще сидіти?!

- Тримайся, рідний, інакше нам не жити...

- Я їсти хочу, мамо, хочу пити...

- Ще трохи, милий, треба потерпіти...

- А як же песик наш, він десь там унизу...

Це мій найкращий друг, за ним я попливу!

- Це марно, синку, його я не знайшла,

Коли на гору з тобою разом йшла...

- Він там загине, мамо, потоне у воді...

- Мені так шкода, милий, його вже не знайти...

- Я змерз, матуся, й хочу пити...

Напевно, нам уже не жити...

- Дурниці, рідний, нас врятують,

Давай тебе міцніше обійму я!

- Мам, а Боженька нас забере на небеса?

Там високо, і не достане нас вода...

І тато там, це точно... я це знаю!

На небо після смерті Герої потрапляють!

- Тримайся, синку, нас врятують,

Давай тебе міцніше обійму я...

*****

Неначе без війни і тиша навкруги.

Світанок настає новинами зі Сходу...

Ракети вже пройшли на відстані руки,

Жахлива ніч була з обличчям Квазімодо.


На ранок без вогню й виття гучних сирен.

Он вулиця біжить за вікнами моїми...

І сонце сходить знов на новий постамент,

Проміння посила стажде́нній Україні.


Безсоння слід пропав від кави з молоком.

Розмова уночі залишилась між нами...

Йде наступ наш вперед до Криму, напролом

Звитягою синів, кривавими боями.


Терпіння нам усім, щоб досягти мети.

Здолаємо разо́м сумнівні перешкоди...

Лишилося одне - лише перемогти

В ім'я життя, добра і вічної свободи! 

© Врублівський Олександр.

29.05.2023.

*****

Пам'яті Гусарченка Дмитра та Івана Дмитрука і усіх молодих хлопців, які загинули...

Йому було всього лиш двадцять,

Та крила зламані війною,

Поряд хлопчині девятнадцять,

Він став ранковою росою.


Їх скільки злинуло у небо,

Зів'яв пригожий, ніжний цвіт,

Невже була така потреба

Загинути у двадцять літ ?


Життя своє не прожили

І діточок іще не мали,

За обрій спогадом спливли,

Хмаринками на небі стали.


Їм би ще мріяти й любити,

Садити сад, зростить дитину,

Стрічати зорі, просто - жити,

Гуляти містом в ясну днину.


Та обірвалося життя 

І дев'ятнадцять вже на віки,

Більше немає майбуття,

Лишились лиш скорботи ріки.

 

Чому війна  прийшла у світ ?

Калина плаче над водою,

Загинув в юних двадцять літ 

І став прозорою росою...

20.05.23 Вікторія Погоріла

Вікторія Погоріла

*****

Моя армія варить каву та слухає джаз.

Танцює танго та сальсу, а іноді вальс.

Моя армія читає Біблію та робить намаз.

Її благають дати автографи Тор та навіть Марс!

Моя армія пише вірші та малює гуашшю.

Вона одразу відчуває хто є свій, а хто точно не з наших.

Моя армія багато жартує, сміється та майже не плаче.

Лише інколи, тихо, вночі, коли за обрій йдуть ті, що наші.

Моя армія складається з тисячі різних історій.

Вони з'являються від вітру війни, як хвилі на морі.

Вона їх згадує, коли закурить - в перервах між боєм.

Дві, три коротких затяжки - та знов вертає до строю.

Моя армія ніколи не спить та завжди на варті.

Вона не вірить гучним словам - вони геть нічого не варті.

Вона сумує за домом, та робить собі дім усюди.

Моя армія - то є найкращі у світі люди.


Володимир Шевченко

арт: marinoss_art

АВТОРСЬКА ПОЕЗІЯ ГАЛИНИ ПОТОПЛЯК...


Хіба так може плакати весна…?

Дощем холодним — тиждень…Місяцями…

Ох, ці дощі, як біль, що не спроста,

то плачуть Янголи із неба разом з нами..

То плачуть душі…Юні…Молоді…

Їм так хотілося іще у світі жити..

Та закатовані…Убиті …Боже,Ти,

І Сам все бачиш…Ні‘чого таїти ..

То плаче не весна…То плаче Бог..

І знову зраджений…Бо ж вчив людей любити…

Не чує зло порад, пересторог…

Не хоче здатися…Чи просто відступити…

Та прийде час… Все ж виб‘ється із сил…

Не буде воно світом панувати…

Всміхнеться Бог …І Янголи згори…

І зійде Сонце — Світла…Добра…Правди..

         Лариса Юсковець


 Це жорстоко і незбагненно.

Може в цьому й моя провина.

Дві години назад за мене

невідомий солдат загинув.

В нього - холод, а мене - протяг.

В нього - "нуль", а у мене - справи.

Пролилися на теплий одяг: 

в нього кров, а у мене - кава.

Вітер бавиться; дощ скажений

не вгамується у долині.

Дві хвилини назад за мене

невідомий солдат загинув.

В мене - ліжко, а в нього - вирва;

й переляканий крик зозулі.

В мене раптом в висках зболіло,

а у ньому - чотири кулі.

Так жорстоко і так буденно,

мов життя й потойбіччя змова:

Дві секунди назад за мене

невідомий загинув знову.

Вітер бавиться, свище хижо.

Мій годинник рахує всюди:

Рік. Хвилина. Година. Тиждень.

Дві секунди. Одна секунда.

           Олена Васильченко



Жили собі люди.

Жили собі в мирі.

Хтось в свому будинку, хтось в своїй квартирі.

Хтось в місті своєму, а хтось у містечку,

А хтось у селі від тих міст недалечко...

Хтось хліб випікав.

Хтось дітьми опікався.

Хтось дім будував. Одружитись збирався.

Хтось мріяв про море, про подорож літом,

А хтось для окраси висаджував квіти...

Хтось вчився ходити, а хтось на вітрини

Свої виставляв кольорові картини.

Хтось думав про вічне блукаючи парком,

А хтось все крутився знаходячи шпарку.

Хтось серце старе запускав по новому,

А хтось добирався до рідного дому.

Хтось сіяв, а хтось за порядком дивився.

Хтось щастя шукав, а хтось щастям ділився.

Хтось щось купував й віддавав безкоштовно.

Хтось справи вирішував всі полюбовно.

Хтось палко кохав.

Хтось не знав ще кохання,

А хтось від невдачі приймав покарання.

Хтось вірив, хтось знав, бо надію мав зримо,

А хтось вже роки рахував за плечима.

Хтось бачив себе у маленьких онуках,

А хтось тамувався в сердечних розлуках.

Хтось мчав на авто у незвідані далі,

А хтось залюбки напирав на педалі

Стежками рідненькими рідного краю

І тішився:« Кращого в світі немає...» своєї загине..!

І все обірвалось...

За мить. За хвилину.

Насунула чорна війна на країну.

То ворог піднявши себе величаво

Собі щось надумав, що має він право

На долі людські, на людські почуття.

На землі чужі.

На безцінне життя...

Хтось дім залишав. Переборював втому.

А хтось вже не мав ні квартири, ні дому.

Хтось хліб випікав, щоб життя не скінчилось.

Комусь народитись на світ не судилось.

Хтось тихо сидів у підвалах закритих,

А чобіт ворожий топтався по квітах...

Хтось Богу молився за брата, за тата.

Хтось сина свого проводжав воювати.

Хтось слізно хрестив чоловіка у спину,

А хтось малював в чорних фарбах картину.

Хтось все необхідне складав для потреби,

Тому, хто не бачив ні сонця, ні неба.

Хтось щиро ділив хліба краєць в долоні,

Свій краєць, чужому синочку і доні.

Хтось йшов на ворожі бляшанки відкрито,

А хтось в полі сіяв пшеницю і жито.

Хтось сіяв життя на смертельнім плацдармі.

Хтось п’яту добу на ногах у лікарні..

Витягував з пащі смертельної долю

Того, хто боровся за віру і волю.

За нашу любов до чарівного краю,

Бо кращого в цілому світі немає..!

Прийде перемога і згине навіки

Ворожий народ. Безіменний, безликий.

Гонимий він світом буде звідусюди.

І з часом, такого народу не буде.

Бо хто йде з війною на вільну країну

Той сам від ненависті своєї загине..!

          Л. Григоренко.


Цвітуть садки, а холод, всюди холод -
Сніги в Карпатах, вітер і дощі.
І скапує із вишень гіркий солод.
І кутаються у туман кущі.
У нас війна, в Європі мир і спокій.
Поля, як ляльки, чисті й осяйні.
А ми у прірві ой, якій глибокій.
А ми щодня живемо на війні.
Чому, чому? І чим так завинили.
Тому що на межі добра і зла?
Тому що засмітили душ могили.
Тому що вигнали нас злидні із села?
І "батюшка" "кадилить" нас, "кадилить".
І "матушка" на кліросі співа.
Тому, напевно, і голубка квилить.
Тому, напевно, й жалить кропива.
І ми вмираєм за ті білі села.
І за міста ми гинем кожну мить.
І кличемо то Бога, то Ангела.
І йдемо побратимів хоронить.
Садки цвітуть, а роздуми осінні
А мрії лиш про мир і рідний край.
І в нас жовтіють квіти на камінні -
То вбиті діти, ти їх не зривай...
Галина Потопляк.

                                   Коли закінчиться війна

Я розцілую всі ікони.
Присяду в хаті край вікна
І буду чуть церковні дзвони.
І буду гладити лице.
Сльоза покотиться - піймаю.
І кожен клаптик чебрецем
В душі своїй повистеляю.
І я наплачусь досхочу.
Сльозами вмию всі могили.
Зварю відвар із перстачу
І вип"ю келишок для сили.
І вип"ю другий щоб від ран
Не залишилося і сліду.
Наллю наливки повний збан
І понесу її сусіду.
Ми будемо удвох мовчать.
Хміліти разом й тверезіти.
Ми будем пошепки кричать
І в небо кидать жовті квіти.
І сині айстри розцвітуть
На полі битви під Херсоном.
Червоні маки проростуть
Під Києвом над збитим дроном.
Коли закінчиться... Коли...
Усі говорять, що нескоро.
Але готую я столи
І промовляю - скоро, скоро.
Ще день, ще ніч. Та й ще зима.
А там весна і перші грози.
Коли закінчиться війна
Я вам нарву букет мімози...

Г. Потопляк.     


                                         

Пробачте, діти України,

За те, що бачите цей жах,

За ці сирени та руїни, 

За страх і сльози на очах.


Дорослі люди допустили,

Не встигли зупинити зло,

Не вірили, не розуміли,

Що так все статися могло.


Війна несе нам всім страждання,

Дитинство вкрала й мирні сни,

Розбила мрії й сподівання,

Тяжке життя серед війни.


Ви подорослішали швидко,

Прийшла, на жаль, сумна пора,

Тепер ви очевидці, свідки, 

Війна реальність, а не гра.


Але ж ви вірте, діти й знайте,

Настануть в нас щасливі дні,

Малюйте, мрійте, уявляйте,

Ми переможемо в війні!


Ми ворогів всіх проженемо,

Відновим школи та сади, 

Під мирним небом заживемо,

І будем вільними завжди!


Любіть країну, поважайте, 

Вивчайте мову, рідний край, 

Героїв знайте, пам'ятайте,

Всіх тих, хто мир наш захищав!

Віта Гориславець

21.05.2023 р.                               

                                         





Немає коментарів:

Дописати коментар