Казка про фортецю Відень, козака Семирукого, Чорного Мустафу і дух козацький
На острові Хортиця, на славній Січі Запорізькій, жив в Корсунському курені козак Степан. Не простий козак був. Хоча, може і простий. Долю козацьку мав, як і всі. Змалечку січового життя зазнав, джурою вибув, y боях і походах кров проливав, козацьку кашу їдав, звичаї козацькі знав і шанував. Степ батьком величав, а Січ- матір’ю. Коня свого вороного братом кликав, а шаблю-домаху – сестрою рідною. A тому непростий козак був, що двома шаблями одночасно рубався. Дві гострющі криві шаблі-близнючки із дамаської тонкої сталі у нього були. Не так як всі, не на поясі, а за плечима їх носив. Так щоб руків’я із-за плеч виглядали. Як вскочить у гущавину ворогів, як вихопить з-поза спини своїх “сестричок”, як закрутить ними – то панцирі і щити навколо розсічені літають.
Як йде козак через бойовисько, то за ним вулиця розчищена серед ворогів лишається. А вже в ту вулицю братчики січові із списами і мушкетами вливаються- військо вороже навпіл розсікають і по частинах шматують. Так козак вертів своїми шаблюками з двох рук, що навіть кулі ворожі на половинки розсікав, і жодна до нього долетіти не могла. Дивувалися козаки такій вправності незвичайній і все допитувалися у Степана, як то йому така чудасія вдається. А Степан сміявся і відбріхувався, що колись ці шаблі у чорта в карти виграв. А чорт зі злості в ці шаблі душу Степанову закував. І тому в шаблях цих думки його живуть.
А що швидше думки буває? Ти тільки конем намірився до Києва їхати, а думка твоя вже там – в шинку на Подолі пиво п’є і до шинкарочки Оксани підморгує. Не було нічого швидшого за шаблі в руках Степанових. Отож за майстерність його бойову і назвали його на Січі Степаном Семируким. Добре Семирукому на світі велося. Але одного дня прискакав на Січ посланець від короля польського. Закликав король козаків рушати на допомогу війську християнському, що боронило фортецю Відень від нападу турецького. Сам османський візир Чорний Мустафа прийшов, щоб захопити Відень і всю Європу. Ніколи поразки Мустафа не знав, всі битви вигравав. І яничар своїх хоробрих з гарматами та іншого війська турецького сто п’ятдесят тисяч привів із собою!
А в австрійського цісаря вояків всього двадцять тисяч, та у короля польського двадцять сім, тож без козаків українських ніяк не обійтися. Ну, козакам до бою збиратися – тільки підперезатися. Помчали братчики січові на допомогу – Відень з біди визволяти. Ну і Семирукий попереду на коні своєму баскому. Під Краковом австрійські війська списами наїжачилися, перами павичевими і страусячими прикрасилися. Польські лицарі червоними плащами майорять і крилами гусарськими шелестять. А тут і козаки наспіли. Хоч і не в шовк вбрані, зате зброя блищить і чуби козацькі на вітрі в’ються.
Рушило військо європейське християнське маршем швидким на Відень. І вдень, і вночі поспішають, на ходу сухарі їдять і воду п’ють. Тільки на якусь годинку спиняються, щоб коні спочили та воїни подрімали. Через річки і гори перебираються, через густий ліс продираються. От і гора Каленберг серед лісу. З неї весь Відень видно.
Відень – то просто. Бо на березі річки Віденки стоїть. Колись люди з нашої України туди прийшли і річку назвали Віденкою, бо вода все відає і все знає, що на світі робиться. Там і місто заснували. Тож козаки не за чужим прийшли – своє визволяти мають. Видно з гори мури фортечні, шпилі церков і костьолів, гармати на стінах і пожежі в місті. Видно з гори і табір турецький: довкола вози, гарби, верблюди, табуни кінські, стада волів і отари овець. Намети яничарські стрункими рядами довкола Відня стоять, гармати турецькі ревуть, ядра в небі літають. Видно з гори, що захисників у Відні мало залишилося, і сили їхні тануть щохвилини.
Нема часу війську відпочивати, бо ось-ось Відень впаде. Атакувати турків треба негайно! Засурмили труби, забили тулумбаси – і валом сталевим військо австрійське, польське, козацьке з гори ринуло, з лісу викотилось і на турків помчало. Коні іржуть, копита в землю громом лупають, шаблі дзвенять, прапорці на списах тріпочуть – зараз розлетяться яничари від удару кінноти сталевої лицарської як листя від урагану розлітається! Забігали турки, заалалакали, заметушилися, врозтіч кинулися, гармати покидавши і ятагани погубивши. Наша бере! Переможний крик із тисяч горлянок до неба здійнявся, до мурів Віденських докотився, надію і радість захисникам приніс.
Та що це?! Раптом вихопився на жеребці вороному проти лавини лицарської вершник в тюрбані білому і з шаблею кривою в руці. Це сам візир Чорний Мустафа один однісінький проти всього війська польсько-австрійсько-козацького став. Недарма ж він ніколи поразок не знав і ніхто його здолати не міг ніколи. Бо був він не тільки воїном хоробрим, але і чаклуном могутнім. Шабля його чорна-чорнісінька, золотом цяцькована, силу чарівну мала, і поки вона в його руках була, то міг він будь-яке військо сам-один зупинити. Змахнув він шаблюкою чарівною перед собою навхрест- сталь чорна засвистіла і час зупинився. Шабля ніби в повітрі розмазалась, димом вкрилася, туманом попливла, вітром повіяла. Стіна туманна перед візиром піднялася, клубами і пасмами сивими військо християнське накрила.
Коні скачуть, пікінери біжать, вози бойові котяться, а з місця не рухаються. А Чорний Мустафа шаблею своєю чорною в повітрі візерунки виписує. Туман все щільніше лицарів і воїнів облягає, дихати не дає, тисне і зупиняє. Ось один вклякнув, ось інший. Ось десять, а ось сотня вже стоїть, поворухнутись не може. Тут уже і яничари оговталися, потроху до гармат повертаються, ятагани і списи піднімають і за спиною візиря в лави шикуються. А Чорний Мустафа у вуса свої сміється і на коні виграє. А в цей час з туману вершник вихопився. Лицар могутній автрійський меча важезного двохручного підняв, коня острогами вдарив – до візира летить. Ось зараз мечем голову Мустафі знесе! Та Мустафа шаблею крутнув – і покотився лицар в одну сторону, а меч в іншу. Вирвався з туману велетень – крилатий гусар польський. Крила з орлиного пір’я на вітрі туркотять, червоний плащ за спиною лопотить, очі з-під шолома гостро позирають. Наставив гусар списа довжелезного, яким одразу шістьох ворогів в бою наскрізь пробивав, на Чорного Мустафу, і як вихор помчав. Ось зараз чаклуна проштрикне і не зупиниться. Так і понесе на списі поперед себе аж до воріт Віденських і там припне!
Та знову Мустафа шаблею крутнув – і кінь гусарський мимо промчав із сідлом порожнім. А гусар на землі лежить і спис розрубаний поруч. Все більше воїнів хоробрих і лицарів могутніх із туману на Чорного Мустафу кидалися, та всі від шаблі його чарівної гинули. Вже цілий вал із зброї їхньої і коней перед ним утворився. Кулі до Мустафи не долітають – теж на землю падають. А візир все чаклує і військо лицарське в нерухомості тримає. Ще трошки – турки гармати розвернуть і по війську вдарять. І тоді точно кінець настане і війську лицарському, і Відню.
Та раптом із туману перевальцем козак виходить. То Степан Семирукий до Мустафи іде. Іде, не поспішає, посміхається і польову квіточку волошку в руці нюхає. А кінь його позаду стьомбає і травичку на ходу поскубує. Мустафа аж вклякнув від подиву,бо такого дива ще не бачив. Підійшов Семирукий, став перед Чорним Мустафою, поглядом його зміряв.
“Ти чого, басурмане, до Відня приперся?! Бешкетуєш тут, порядних людей лякаєш, збитки робиш. Тебе тато не вчив чемним бути?!”- грізно Семирукий у візиря запитує.
Мустафа від того нахабства навіть слова всі погубив. Поплямкав губами і нарешті проскрипів: “Я ходжу туди, куди хочу, і беру, що хочу! Бо я – лицар найсильніший, брат сонця і місяця, і самого Алаха слуга вірний! Хто переді мною не схилиться, той без голови буде!”
Засміявся Семирукий і каже: “Козацька потилиця ні перед ким не хилиться. Ти не лицар найсильніший, а блазень найсмішніший! А в Алаха ти не слуга вірний, а дурень гаптований! Який же ти брат сонця і місяця, коли не можеш голою задницею їжака вбити?”
Скипів Чорний Мустафа, закрутив шаблюкою своєю: “Ну все, козаче, готуйся до смерті лютої!”
“Ага! Та ти дійсно дурень! – сміється Семирукий – не хвалися на бій рушаючи, а хвалися з бою ідучи!” Крутнувся Семирукий, рвонув з-за плечей сестричок дамаських – і давай свої вензелі навколо Чорного Мустафи виписувати-вимальовувати!
Крешуть шаблі, дзвенять, іскри сиплють. Два війська навпроти стоять, поворухнутися не можуть. Вперше в житті Мустафа бійця рівного собі зустрів! Та не рівного, а сильнішого! З кожним помахом шаблі козацької, шматок туману пропадає, сила чаклунська розвіюється. Хоч і влучив Чорний Мустафа по козаку кілька разів, та і козак Мустафу добренько чиркнув раз, вдруге, втретє! Кров із ран козацьких цебенить, а він знай витанцьовує танець свій бойовий та пригейкує, та приказує : “Ой чи пан, чи пропав! Двічі не вмирати!” У Семирукого ніби дійсно сім рук виросло: навколо візира наче стіна сталева утворилася- де там йому шаблею своєю чорною штрикнути, тут би самому живим залишитися!
“Стій, козаче!,- закричав візир, – зупинись, бо ти не знаєш, що на тебе чекає! Спробуєш мене перемогти – сам загинеш, бо моя шабля чорна твою силу, життя і душу вип’є і мені передасть!”
Закричав і шаблею чарівною затулився.
“Не вип’є, подавиться!, – чвиркнув крізь зуби козак,- a душа моя зразу у двох шаблях моїх живе, і хоч одна, а залишиться!” Розмахнувся козак, дзигою крутнувся і рубонув щосили по шаблі чарівній. Дзенькнула візирева крива чорна домаха золочена і розвалилася на друзки.
Грім прогуркотів, блискавка сяйнула, земля задвигтіла. Вихор чорний здійнявся, закрутив кругом себе і всотав чарівний туман сивий, шматки шаблі чорної і візира Мустафу. Загоготів вихор, зареготав і помчав щодуху через ліс за обрій, дерева вікові ламаючи.
Військо лицарське відмерло від чарів, копита дружно лупнули, мечі і палаші дзенькнули, сурми заграли і крик “Слава!” до неба злетів. Накрила військова хвиля збройна табір турецький, яничарів і гармати, і понесла до стін Віденських. Козаки попереду летять, шаблями січуть, пістолями і мушкетами гримають. Гусари польські яничар на списи як мух нанизують, копитами топчуть. Австрійські і німецькі лицарі мечами вулиці у ворожих рядах прорубують. Не втрималося військо турецьке і побігло щодуху від Відня. Лісами, ярами, шелягами, полями і степами бігло і аж у Стабулі зупинилося. Було б і далі тікало, та султан наказав дорогу ланцюгом величезним перегородити. Так військо турецьке тим ланцюгом ще дві мечеті, сім мінаретів і чотири вежі знесло, поки трошки загальмувало.
Радіє Відень, своїх визволителів вітає, рани перев’язує і у дзвони дзвонить. Поляки з німцями обнімаються, козаки українські з австрійцями, а всі разом з саксонцями і баварцями. Радіє Європа визволенню і рятунку. І ніхто не бачить, як сидить на камені козак Семирукий. Сидить, свою шаблю-сестричку голубить, а друга сестричка на землі розтрощена лежить. Коник- братик його позаду голову схилив. Сидить козак, на шаблю зламану дивиться. Половинка душі його загинула, в землю віденську пішла, такою ціною чарівництво зле перемігши. Тепер козак нікуди звідси не поїде. Так і залишиться його дух козацький y цій землі. Такій рідній і своїй, його кровію политій. Сховав козак вцілілу сестричку-шаблю в піхви, на колінах примостив, шапку із шликом наклав на голову, зручніше на камені всівся і люльку добув. Сидить козак, всміхається, життя своє козацьке згадує.
“А що, братіку, – каже Семирукий до коника свого,- добре ми погуляли, слави козацької здобули, честі своєї лицарської не втеряли. Та і товариство врятували, і Відень теж. А місце красиве! Якраз добре нам тут коріння своє засіяти і дух козацький український тут поселити. Щоб і тут козаки і козачки народжувались і рід свій не забували, козацьких звичаїв навчалися, пісень наших співали. Бо слава козацька не вмре, не загине від нині до вікy!
Пам’ятник козакам в парку Тюркеншанц (турецький шанець). Фото:Історична Правда
Сказав це Семирукий, люлькою затягнувся, засміявся і застиг навіки. Так і сидить до цих пір на камені козак Січі Запорозької куреня Корсунського Степан Семирукий. На Відень дивиться. А позаду нього коник пасеться. На колінах у козака – шабля-сестричка, а в руці – люлька. Отож і є тепер у Відні школа українська, в яку ви приходите. Не проста школа. Чарівна. Ходите до школи і не здогадуєтеся, що вчителям вночі козак Семирукий сниться і розказує, як і чому діток навчати, щоб росли вони справжніми українцями. Щоб дух його козацький дітям передати. Щоб сила, мудрість і веселість народу українського ніколи не пропали на цій землі. Та і як їм пропасти, коли такі діти козацькі у Відні живуть? А козак Семирукий, хоч i не зрушить з місця, і не поворухнеться, та на обличчі посмішка щаслива, а в очах бісики-розбишаки бешкетують: “А що, брате, чи ж не казав я, що козацькому роду нема переводу!”
Ілюстрація Інокентія Коршунова до казок Сашка Лірника
Автор Сашко Лірник. Казка написана спеціально для дітей Української Суботньої Школи у Відні.
Автор ілюстрацій до казок Сашка Лірника: Інокентій Коршунов
Інга Квітка. "Звідки козаки брали сили захищати нашу неньку" (казка)
Завантажити текст казки Інги Квітки "Звідки козаки брали сили захищати нашу неньку?" (txt.zip)
Присів дідусь біля ліжечка свого хворого онука. Тільки осінь настала, а онук вже знову: "Кхе-кхе...". До своєї ввечері ледь доторкнувся, а хліба й зовсім не скуштував. Зітхнув дідусь, ввімкнув нічник та й заговорив:
— Розкажу я тобі сьогодні не казку, а щиру правду повідаю. Ще з давніх прадавніх часів підлі, люті вороги нападали на нашу чудову українську землю. Українські ліси та степи, річки та озера, мова солов’їна, завжди — немов кістка в горлі були нашим ворогам.Тому козакам постійно треба було захищати рідну землю від недругів. Отож, якби вони, як ти, свою вечерю на тарілці залишали, а хліба і зовсім не їли, хтозна… чи змогли б вони нашу неньку рідну до цього часу вберегти?
— Наші козаки їли хліб? — здивовано запитав хлопчина.
— А то! — всміхнувся дідусь. — Саме хліб завжди займав почесне місце на козацькому столі. Та перш, ніж сісти за обідній стіл, козаки обов’язково читали молитву “Отче наш”. У молитві вони дякували Господу за те, що Він був з ними та вберіг їх від меча гострого та ворогів підлих. Потім українські вояки по знаку отамана куреня, який сидів на чолі столу, бралися за їжу. Набравшись сил, вони знову і знову гнали іноземних бусурманів з нашої землі!
— А якщо я буду їсти хліб, я стану козаком? — онук з повагою подивився на хліб, який не так давно відклав вбік, взяв шматочок й з повагою надкусив його.
— От перестанеш кхекати, то й обов’язково станеш справжнім козаком — пообіцяв дідусь. А коли онук задрімав, він пішов тихенько до кухні, щоб посилку скласти та відправити її нашим українським козакам, які вже в наш час боронять любу неньку та солов’їну мову від підлих загарбників!
Козаки і смерть
Йшло, два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає.
Коли се один і каже:
— Ой, братіку, біда! Смерть іде! (А воно, бачите, в степу так здалека видно!).
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Чи так, то й так!
Сидять. Надійшла смерть та й каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити, ось я вас із світа зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльки покурити!
— Ну,— каже смерть,— коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пійшов од його дух та дим, то смерть аж набік одійшла.
— Оце,— каже,— який поганий дух! Як се ти таку погань куриш!
— Та що ж,— каже козак,— так мені сужено!
Як розійшовся дим та дух, смерть знов приступила:
— Ну,— каже,— покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак.— Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — пита смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому,— каже,— яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак як бачиш! — каже козак.— Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, Бог його зна! Мушу терпіти...
— А! — каже смерть, — коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай ще 50 літ!
Отаким чином і визволилися козаки від наглої смерті.
«Казка про старого козака, рудого чорта, чотири роги і козацький рід (різдвяна казка)»
Сашко Лірник
У Києві на Подолі,
На житнім торжку,
Там кляла нечиста сила
Доленьку гірку.
Надійшла лиха година,
Помінявся час,
Що уже козацькі діти
Не бояться нас.
Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову — одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села — якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.
Добрий чоловік був Мехтод — жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку до ночі, то й вона з ним.
Народився у них синочок. Назвали його Семеном, а за кумів узяли Віника і дядька Тимухтея. Підріс Семенко, батько його козацьких звичаїв навчив, у школу віддав, а як уже в колодочки вбився, то під горщика обстриг і на Січ відправив — до Бузівського куреня, та звелів, щоб кошового слухав.
От якось перед Різдвом жінка Мехтодові й каже:
— Агов, чоловіче, чи ж ти не знаєш, що у нас дрова скінчилися — уже нема й патичка, щоб у піч стромити?! Скоро кабанчика колоти, ковбаси шкварити, а ти і в вус не дмеш? Ану, до-ста на печі лежати — гайда до лісу по дрова!
Запряг Мехтод конячину у сани та й потяг по снігу до лісу. Заким дерево сухе вибирав, заким рубав його, заким на цурпалки його чепуляв, заким на сани складав — уже й посутеніло. Коли давай назад повертати, аж за ним і сліду немає — ні дороги, ні стежки: самі дерева стіною стоять.
Блукав, блукав Мехтод — біда, не може з лісу вийти. Уже й кінь притомився, уже й зовсім темно стало, та ще й віхола зірвалася. Стало Мехтодові лячно, а тут ще й вовки завили — доведеться пропадати. Ні рушниці, ні шаблі Мехтод з собою не взяв, а сокирою та пилкою від вовків не відбитися. Почав Мехтод коня поганяти, а той ледве дибає.
— Ой, — каже Мехтод, — коли б якийсь чорт мене звідси вивів, то, здається, все б за те віддав…
Тільки сказав — як тут-таки з-за сухого дуба вискакує чорт. Худий, рудий і рогатий.
— А що, — питає, — заблукав, козаче?
— Та заблукав, матері твоїй перековінька, — каже Мехтод.
— А як виведу тебе з лісу, то що даси? — питає чорт.
— Я б тобі, гемонському синові, гарних різок би дав, та біда змушує. Кажи, що хочеш.
— Віддай мені, Мехтоде, те, що в тебе дома з’явилося, поки тебе не було.
Замислився Мехтод, — добрий хазяїн все у своєму хазяйстві знає. Що ж там нового може за день з’явитися? Хіба у курки яйце знайшлося — так яйця не шкода.
— Добре, — каже Мехтод, — віддам.
— Гляди, — застерігає чорт, — пам’ятай своє слово. Я по обіцяне завтра прийду.
На цьому слові чортяка шатнувся, крутнувся, колесом прокотився і зник. І враз дорога з’явилася, і дерева розступилися, і сніг перестав падати.
Дивиться Мехтод — аж він із саньми все по колу кругом дуба їздив. То йому чортяка очі відводив. Подався Мехтод додому, а вдома жінка на воротях стоїть.
— Де ж ти, чоловіче, вештаєшся? Мерщій до хати! Радість у нас — синок із Січі на святки приїхав!
Мехтод так і обімлів. Це ж він рідного сина нечистому пообіцяв!
Син радіє, батька обіймає, гостинці дарує, а Мехтод світу білого не бачить, не знає, як і сказати про біду.
"А, — думає, — не скажу нічого — може, дасть Бог, усе обійдеться".
Повечеряли чим Бог послав, погасили каганець, та й спати полягали.
А вночі хтось під вікном шепоче:
— Мехтоде, а віддай-но, що обіцяв, бо горе буде!
Мехтод до вікна, а жінка каже:
— Лежи, чоловіче, чого підхопився?
— Таж хтось у вікно стукає, — відповідає Мехтод.
— То тобі ввижається — усе тихо! — заспокоює його жінка.
Нічого Мехтод їй не розповів і ліг спати. А на ранок до стайні — аж там кінь здох. Мовчить Мехтод цілий день, все думає, що його робити?
Знову вночі хтось під вікном гукає:
— Мехтоде, а віддай-но, що обіцяв, бо гірше буде!
— Жінко, чи ти щось чуєш? — питає Мехтод.
— Та ні, чоловіче, все тихо. А хіба що?
— Та так, вчувається.
Знову Мехтод їй нічого не розповідає. Зранку до хліва — аж корова здохла. Заплакав Мехтод — розповів, яка його біда спіткала.
— Що ж робити маємо? — бідкається.
— А що ж, — утішає його Семен, — ведіть мене, тату, до лісу — де ж це бачено, щоб козак та чорта злякався?
Надяг Семен шапку, взяв у кишеню люльку і папушу тютюну та й подався з батьком до лісу. А під дубом чортяка дожидається — зуби щербаті шкірить:
— А що, Мехтоде, таки привів сина? Ото як би ще й сьогодні тебе з сином не було, то уже на ранок і ти неживий був би!
Походив чортяка кругом Семена, подивився на нього з усіх боків.
— Гарного слугу матиму — каже.
А Семен у вуса сміється:
— Служити, то й служити. Але давай домовимося, що буду я у тебе доти, доки сам мене не виженеш, а за службу даси торбу червінців!
Зрадів чорт, кривенькі ручки потер:
— Оце, козаче, будеш у мене, допоки твого віку стане, а грошики мої цілі залишаться!
Усміхнувся й собі Семен, батька поцілував:
— Не журіться, тату, скоро вдома буду!
Та до чорта:
— Ну, веди вже, куди там хочеш!
Потяг чортяка Семена у дупло, що в старому дубі чорніє. А там драбина довжелезна аж під землю йде.
Спустилися вони до чорта у підземний світ. Дивиться Семен — небо червоне, в озерах вода чорна, дерева сухі і покручені, сіркою смердить — ну чисто як ото в Жашківській корчмі після злодійського ярмарку.
Веде чортяка до своєї хати, а хата вся облуплена, стріха дірява, тин поваляний — тільки чортенята бігають туди-сюди, як мишенята. А скільки їх там — чи сотня, чи дві, то тільки жінка чортова знає. А жінка у чорта таки непогана молодичка — на пічці кашу із кізяків варить та кописткою помішує.
— Оце, — каже чорт Семенові, — лишаю тебе тут. Я піду до людей біду робити, а ти дітей моїх глядітимеш. Та пильнуй добре, бо я скоро повернуся та подивлюся, як ти справляєшся.
Подався чорт нагору — треба ж йому до Різдва встигнути шкоди наробити чесним людям. Довго чортяка по всьому світу товкся, нарешті додому під землю заліз. Коли дивиться — що то за біда? — сидить козарлюга на горбочку та люлечку палить, а чортенята кругом нього як на муштрі шпацирують. Чистенькі, вмиті, під горщик обстрижені, ще й козацьких пісень співають та Семена паном сотником величають!
Чортяка аж запінився від злості:
— Що ж це ти наробив? Чого їх навчив?!
Що з них далі буде?! Не годен ти, козаче, чортових дітей доглядати, гайда до чорної роботи — дрова рубатимеш!
Посміявся Семен, та й подався по дрова.
Чекав, чекав чортяка, уже й пічка вихолола, а козака з дровами немає. Побіг чорт шукати Семена — аж той собі спить під кущиком.
— Чого це ти дрова не рубаєш? — репетує чорт.
— А того, що це не козацька робота, — каже Семен, — у нас для палива свої січові дрова є.
— А то ж які? — питає чорт.
— А ось які, — дістає Семен порохівницю.
— Так горять, що не загасиш!
— А даси? — питає чорт.
— Чом не дати доброму чоловікові? На, тримай.
Вхопив чорт порохівницю та й мерщій додому, пічку топити січовими дровами.
Іде Семен поволеньки позаду, коли чує — загриміло, задвигтіло, заревіло! Дивиться Семен — по небу червоному пічка летить та вогнем дише, а за нею казан із кізяками перекидається. Добре козацькі дрова бабахнули!
Приходить Семен до хати — чорт у сажі, чортиха у сажі, чортенята у сажі — геть усі замурзані.
Чорта аж тіпає від злості, а вигнати козака не може — грошей шкода.
— Ну, козаче, тепер тебе під нагляд жінці своїй лишаю, — каже чорт, — вона вже тобі байдикувати не дасть! А я тим часом ще по світу побігаю, капості людям пороблю!
Знов чортяка додому вертає — аж раптом голова засвербіла, та так, що несила терпіти! Мац-мац чорт за голову — що за біда — замість двох, та чотири роги виросло! Що це там козак з чортовою жінкою робить?!
Швиденько чорт — до дупла, до драбини, до хати — а хати і не пізнає! Біленька, чепурненька, синьою фарбою підмальована, свіжою соломою вкрита, новеньким тином обгороджена. А на дверях картинка намальована: козак Мамай чорта довбнею попід хвіст цідить!
Чорт — до хати, а його жінка на поріг не пускає.
— Ти, сякий-такий сину, чого сюди приперся?! Я триста років з тобою одружена, а такого щастя, як з козаком, не мала! Ось він — за день лад навів, а ти що вдома робиш? Ану геть з хати!
А козак сидить край столу, варенички наминає та у вуса сміється.
Бачить чорт, що непереливки — козак замість нього хазяйнує.
— А знаєш, Семене, — каже чорт, — мені уже наймита не треба, ішов би ти додому.
— Не піду, — каже козак, — мені й тут добре. Та й не заплатив ти мені за роботу.
— Заплачу, заплачу! — кричить чорт. — Тільки йди вже звідси, бо ти мені жити не даєш!
— Гаразд, — каже Семен, — давай торбу червінців та ще й коня з коровою віддавай.
Іде бідолашний чорт, тягне торбу червінців, на налигачі веде корову з конем. А Семен за ним суне, посвистує та приказує:
— Ото гарно погостював у чорта, шкода, що мало!
Притяг чортяка добро до Мехтодової хати, хотів був якусь капость вчинити, коли раптом дзвін як задзвонить!
— Ой лихо! — злякався чорт. — Уже Різдво надійшло, треба тікати!
Побіг чорт у ліс — дзвін за ним, чорт у корчі — дзвін за ним, чорту болото — дзвін за ним! Коли озирнувся, а то гемонський козарлюга йому до хвоста коров’ячого дзвоника вчепив.
Злазить чорт обідраний, брудний по драбині під землю — аж удома тільки жінка його сидить, а чортенят і близько немає!
А Семен поколядував вдома, розговівся, відпочив, та й знову на Січ подався. Їде верхи на коні, сміється та й співає:
Ще такого не було
У нашому лісі —
Чортенята всі із дому
На Січ подалися!
А хто чув, то передайте
Усьому народу,
Що не буде переводу Козацькому роду!
Про змія Каразама і козака Івана
Українська народна казка Чернігівщини
Давним-давно, коли ще річка наша була повноводною і водилася в ній чудо-риба та русалки, заселилися у нашім краї козаки. Люди ці були такі, що кращих й не знайдеш — стрункі, здорові, на лице красиві. Головним у них був хлопець Іван-богатир. Все в його руках горіло: хоч землю орав, хоч залізо кував, хоч за худобою доглядав.
Живуть козаки, діло роблять, нікого не чіпають, старшого слухають. Розбагатів наш край, розцвів. Не чули люди біди, що висіла над їхніми головами. А біда та звалася змієм з трьома головами. Чорний, страшний, злющий-презлющий, до того ще й лінивий. Змія того звали Каразамом. Умів він лиш їсти та пити. Підніметься одна голова, очі вилупить і тягне щось у рот. А потім друга.
Так опустів край у Каразама, бо нікому було робити на лінивого змія. Аж раз через річку угледів змій Івана з козаками. Ті саме сіно косили, рибу ловили, юшку варили. А пахло кругом! Від того запаху у змія аж у голові загуділо. І прийшла йому думка у голову: «А що як напасти на Івана з його козаками та взяти в полон? А після перемоги над ними примусити землю орати, сіяти, зерно молоти».
Як надумався, так і зробив. Звечора напав на Седнів, вогнем з пащі попалив сади, хати, а Івана в кам’яницю посадив. А що вже за радість Каразаму! Їсть, п’є, що хоче. Погарнішало кругом, птахи співають. Бачать козаки, що треба щось робити, бо нема гіршого, ніж неволя. Думали день, думали два, три і таки придумали. Вирішили зробити підкоп під річкою аж на луг Бєгацький. А там згадали, що в русалок є таке чар-зілля, що як його дати змієві, то ураз розірве поганця.
Почали вони копати. День копали, два копали, місяць. Уже й сили сєднівських козаків покидають. Аж ось у тунелі зірка засвітилася. Догадалися вони, що докопали до лугу. Вийшли знесилені на луг, впали на траву. А потім вернулися назад. Іван ішов попереду, бо йому треба було із змієм битися. Як побачив змій Івана, то із злості аж три пащі роззявив. Івану це на руку: раз — летить в пащу трава, два — в другу, а там і в третю. Почорнів тоді змій ще більше, дим повалив з очей. Став він надуватися. Дувся, дувся та як лопне! Тільки горби чорні і зосталися. З того часу і зветься один куток Седнева Каразамки. Чи то правда, чи ні — того не скажу. От вам і казка: слухайте і пам’ятайте.
Як Богдан козаків врятував
Солтис-Смирнова Марія Петрівна
Богданчик сидів осторонь. Він мав кілька хвилин перепочинку, тому уважно дивився, як дорослі побратими тренують володіння шаблею.
Хлопчик, маленький та худенький вже й на пам'ятав часу, коли жив за Січчю.
Мама його згадувалась теплом і запахом молока. Але молода жінка занедужала холодною зимою. Та й згасла, наче вогонь в печі.
Батько ж, вільний козак, забрав з собою сина на Січ.
Спочатку малого берегли, жаліли. Але, як підріс, то став він допомагати: то коней на пашу відведе, пісень м поспіває, то кухарю овочей принесе та помиє.
Хотів Богдан справжнім козаком бути, з шаблею та конем. Та все це попереду.
А поки що малий боявся сказати комусь про своє бажання.
Мабуть, і далі не наважився, якби не випадок.
Зібрались якось козаки в степ широкий пополювати, чи на дичину, чи на вороженьків.
Та й сина батько взяв.
День виявився ясний. Козаки скинули жупани на возика, посадили серед них Богдана та й поїхали.
А малий заліз між одежі та й заснув.
Прокинувся від дзвону зброї та від якихось дивних слів.
Козаків зв'язали і за возом прилаштували.
А самі нападники сіли вечеряти кулішем.
Виглянув хлопчик -- всі свої живі. А тих, чужих, біля вогнища так багато, що й світла не видно.
"Богородице, візьми нас під свій Покрів, захисти нас."
Осіння ніч приходить раптово, розсипаючи по небу яскраві зірочки, а землю окутуючи в паморозь.
Побратими сунуться докупи, щоб не замерзнути.
"Так їх легше буде звільнити!" -- подумав Богдан і дуже тихо спустився з возу. Тінню пробрався до козаків і розв'язав мотузки.
Козаки люди відважні. Пугачем покликав тато підмогу.
І, поки місяць не став високо в небі, всі козаки з піснями та здобиччю додому повертались.
А Богдана, хоч і був він малого росту, почали справжньої козацької майстерності навчати. Такий відважний хлопчик буде справжнім воїном.
© Солтис-Смирнова Марія Петрівна
Як козак у водяного царя служив (Еліна Заржицька)
Зібралися якось козаки у похід проти турків. Збудували чи вісімдесят, а чи й сто чаєчок, повсідалися, веслами змахнули і – гайда! Пливуть, шаблі гострять, мушкетики заряджають, оповідки старих запорожців слухають та пісні співають.
Так і спустилися Дніпром аж до Кінбурзької коси, а вночі й у Чорне море вийшли. Тільки виправили курс на Кафу, як розігралася на морі буря. Завив вітер, закружляв поміж чайками, побігли по морю сиві хвилі із білими чупринами, побігли та й на чаєчки кинулися. Схопила кожна хвиля по чайці, угору підняла і міцно тримає, не випускає.
Не встигли козаки здивуватися, як випливають з глибин морських дивні риби. Луска в них червона, хвости сині, а над пащами вуса звисають – ну справжнісінькі тобі запорожці! Підпливають риби до головної чайки, якою отаман козацький правив, вклоняються низенько й чемно промовляють:
– Наш володар, цар морський, шле славним козакам своє вітання і запрошує до себе в гості когось із вас, на кого громада вкаже. Дуже бо йому лицар запорозький потрібен.
Ще раз вклоняються й відповіді чекають.
Розреготалися козаки: як так? Чужинський цар нам вказувати сміє? Не бувати цьому!
Отож відмовили вони тим рибам, ті й відпливли.
Тільки відпливли, аж почорніло море. Стали хвилі заввишки з гори високі, підняли чаєчки у небо, а між горами провалля відкрилися, а у тих проваллях вода, наче вар кипить. І випливли до козаків гади морські, незнані й невидані. Луска в них горить, золотом-сріблом переливається, а з пащі ікла гострі стирчать.
Підпливають гади до головної чайки, в якій отаман козацький рулем правив, вклоняються низенько і чемно промовляють:
– Наш володар, цар морський, шле славним козакам своє вітання і запрошує до себе в гості когось із вас, на кого громада вкаже. Дуже бо йому лицар запорозький потрібен.
Ще раз вклоняються й відповіді чекають.
Отаман в козаків розумний був, тож вирішив справу миром розв’язати. «Так і так, – рече, – не можемо віддамо душу християнську на погибель. Ви, гади морські, передайте його величності від усього війська нашого уклін і скажіть, що запорожці без бою товаришів на смерть не видають. От, якщо чимсь іншим, то ми його величності прислужитися готові».
Тільки він слова ті зронив, як гади морські у воду пірнули і зникли.
І одразу на небі сонце засяяло, стих вітер, хвилі почали меншати й, за декілька хвилин, опустили чайки долу. Одна біля одної поставили, наче на плацу у ряди вишикували. Тут заграли музики, заревли сурми і піднявся з глибин морських сам морський цар. Сидить цар на дельфіні, у правиці золотий тризубець, коралями та перлинами прикрашений, тримає, а лівою поводи натягує. За царем пливуть гади морські, незнані й невидані, за гадами – дивні риби з червоною лускою та синіми хвостами, а за військом риб’ячим – краб одноокий клішнями веслує, товариство наздоганяє.
Цар морський до чайок підплив, з козаками привітався і з проханням ввічливо звернувся. Пояснив, що потрібен йому на три роки розумний та досвідчений запорожець, щоб військом морським керувати, різних військових хитрощів солдат навчати. І обіцяє цар тому козаку, що піти до нього погодиться, три бажання виконати.
От, один молодий козак і погодився. "Нічого, – каже, – три роки – не тридцять. Прислужуся цареві, а попри те, і вам, друзякам, користь буде. Тільки ви, браття, передайте моїй матусі старенькій, щоб не тужила, а дівчині чорноокій, з червоними стрічками у довгих косах, щоб чекала".
І в повному спорядженні: на боку шабелька гостра, за чересом – пістолі, на плечі мушкет, у воду й шугонув. Риби його швиденько підхопили, до палацу морського царя доставили.
Заходить козак у пишні палати, а там цар на троні сидить.
– Здоров будь, – мовить, – козаче. Берись до діла, бо справа у мене важлива: треба нам з повелителем Білого моря воювати. Він, такий-сякий, медузин син, вкрав у мене рибу-голку. А то риба непроста. Кольнеш нею раз – одна риба з’явиться, кольнеш два – десять, кольнеш три – цілий табун.
– Згоден, – відповідає козак. – Тільки нехай Ваша величність віддасть мені у заставу щось, для морського царства важливе. Потребую запоруки, що три мої бажання насправді буде виконано.
Цар туди-сюди, а козак твердо своє править, договір скасувати погрожує. Довелося царю погодитися. Віддав він козакові печатку, якою листи запечатував, хустинку, шиту золотом, та срібну чарку. Взяв молодий козак заставу морського царя, у вузлик зав’язав, за пазуху сховав і до війська риб’ячого пішов.
Підійшов, а вони, наче на ярмарку, на купки порозбивалися та й розважаються: хто пісні співає, хто з друзями балачки балакає, а хто й люльку смокче (під водою, знане діло, вогонь не горить). Подивився на тих недолугих вояків, і як гримне:
– Ану, такі-сякі, смажені-парені, у лави шикуйсь!
Риби від жаху аж догоричерева попадали. Пішов поміж ними шепіт:
– Гетьман прийшов, гетьман!
Одразу виструнчились, славлять козака. Він одягнув риб у панцирі з мушель, озброїв списами з кораловими наконечниками та пушками, що стріляють морськими їжаками замість снарядів, і "Уперед!" скомандував. Марширують риб’ячі полки, а навздогін за товариством краб одноокий клішнями веслує.
Пішли на війну з повелителем Білого моря. Не день воюють, не два, а цілий рік. Урешті-решт перемогли його, рибу-голку забрали, до морського царя віднесли. Той радий-радісінький. "Перепочиньте трохи", – дозволяє.
А молодий козак засумував і просить дозволу у царя відправити риб дивних, у яких луска червона, хвости сині, а над пащами вуса звисають, щоб попливли вони до Таранського Рогу й дізналися: як матуся старенька, чи не тужить? Чи дівчина чорноока, з червоними стрічками у довгих косах, ще чекає?
Дав цар дозвіл. Попливли риби дивні, в яких луска червона, хвости сині, а над пащами вуса звисають. За три дні повернулися. Козак питає:
– Ну, що там у мене вдома? Як матуся? Як дівчина чорноока?
Відповідають риби:
– Живуть, хліб жують, квасом запивають та на тебе чекають.
Зрадів козак, а тут його до себе цар морський кличе. Каже, треба володаря Червоного моря воювати, бо він, бач, у морського царя улюбленого морського коника вкрав.
Вирушили полки на чолі з козаком до Червоного моря. Не день воюють, не два, а цілий рік. Урешті-решт перемогли, відвоювали морського коника, царю своєму повернули. Той аж на хвості підстрибнув, так зрадів. "Відпочинь, слуго вірний", – пропонує.
А козак сумує, не спиться йому, ось він і просить у царя дозволу, щоб відправити гадів морських, у яких луска золотом-сріблом переливається, а з пащі ікла гострі стирчать, щоб попливли вони до Таранського Рогу й дізналися: як матуся старенька, чи не тужить? Чи дівчина чорноока, з червоними стрічками у довгих косах, ще чекає?
Дав цар дозвіл. Попливли гади морські, у яких луска золотом-сріблом переливається, а з пащі ікла гострі стирчать, і за три дні повернулися. Козак питає:
– Ну, що там у мене вдома? Як матуся? Як дівчина чорноока?
Відповідають гади:
– Живі-здорові. Щодня хліб жують, квасом запивають та за тобою сумують.
Зітхнув козак, та робити нічого, треба знову до служби ставати, бо знову цар кличе, знову завдання дає: так і так, є у імператора Жовтого моря риба-меч. Як змахне та риба мечем-носом, так чужинські війська навпіл і рубає. Тож чи добром, чи силою треба ту рибу в імператора забрати та до царя доставити.
Вирушило риб’яче військо у похід, імператора Жовтого моря воювати. Не день воюють, не два, а цілий рік. Урешті-решт перемогли його. Забрали рибу-меч, несуть цареві.
Здається, радіти треба, а в молодого козака голова до дна морського клониться, серце у грудях ниє, сум душу ятрить. Підізвав він до себе краба одноокого і просить:
– Попливи, друже, до Таранського Рогу, де у маленькій хатці рідна матуся живе. Дізнайся, як вона, чи не тужить? А як дівчина чорноока, з червоними стрічками у довгих косах? Все чекає? Розкажи їм, що недовго вже мені царю морському служити залишилося.
Поплив краб одноокий до Таранського Рогу. За три дні повернувся і нарікає воїну:
– Ех, козаче, козаче, хіба не знав ти, що як у морі три роки пройшло, то на землі – тридцять пролетіло. Лежить твоя матуся хвора, от-от помре. А дівчина всі очі повиплакувала, чорні стрічки у коси заплела; а на твоє повернення вже й не сподівається.
Схопився козак за голову і – мерщій до царя. Віддав йому рибу-меч і на землю запросився. Цар козака умовляє у морі залишитись, а той не погоджується, три бажання виконати просить. Побачив цар, що не вдається козака на службі залишити і глаголить:
– За вірну службу дарую я тобі, козаче, печатку, якою листи запечатував, золотий черевик та срібну чарку, бо ж не прості вони, а чарівні. От приїдеш додому, налий у чарку води і дай матусі напитися. Вона й одужає. Хустинку, шиту золотом, дівчині подаруй. Вона й помолодіє. А печатку бережи, як мати дитину. Коли ж потрібно тобі буде у море Чорне вийти, дістань печатку і один раз до води доторкнися. Тоді море спокійним буде. Як торкнешся води двічі – здійметься буря. Знову один раз торкнешся – море заспокоїться.
Подякував козак цареві і додому поспішив. Цар йому ще трійку швидких осетрів подарував. Домчали осетри козака аж до рідного берега. Він їх на волю відпустив і до хати кинувся. Бачить, а матуся вже ледь дихає. Дістав козак срібну чарку, води в неї налив, дав матусі напитися. Та й одужала. А тут дівчина чорноока прибігла. Вона від сусідів дізналася, що її милий повернувся. Дивиться на козака і зрозуміти не може: чому він такий молодий? А він дістав хустинку, шиту золотом, і дівчині простягнув. Тільки вона її взяла, як одразу й помолоділа. Зраділа мати, обняла їх та до вінця й благословила.
Печатку ж морського царя козак отаману Коша Запорізького віддав, щоб завжди, коли запорожці воювати турків підуть, не топило б море чаєчки козачі, душі християнські не губило.
Та печатка і зараз десь є. Шукали її сміливці-шибайголови та поки що не знайшли. Я теж знайти печатку намагався, тільки мені той скарб дорогоцінний не дістався. Може тобі, мій любий друже, знайти печатку морського царя доведеться?
* Там була розташована турецька фортеця, збудована з метою перекрити козакам вихід до Чорного моря.
* Кафа – нині Феодосія (Крим).
* Таранський Ріг – нині Таромське. Розташоване на правому березі Дніпра, на західній околиці міста Дніпропетровськ. Містечко належало до Кодацької паланки Запоріжжя.
КАЗКИ ПРО КОЗАКІВ (МАРИНА УРУСОВА)
Як козак зі Змієм Гориничем подружився
Як козак коня у відьом відбив
Про важку козацьку долю пісень складено чимало. І жодної без одного милого - коня густогрівого, та шашки гостро не обходиться. Тому як кінь для козака - що брат молодший, а шашка - як дружина кохана! І моя казка про те ж.
Вночі темною безмісячну-беззоряної вийшов козарлюга на галявину. Бачить - багаття горять і навколо них тіні людські мигтять. Ступив він, було на галявину, та щось у грудях тьохнуло. Зупинився. Ніч-то незвичайна була - та сама в яку відьми на шабаш виходять! Придивився до тіней уважніше. Самі білі, а крізь них і вогонь, і ліс видать. Вогнища, немов живі, бігають і в зірку єврейську складаються. Нашому-то служивому - сам чорт не брат! Коли зустріне - або по п'ятаку відзначить, або хвіст на ковбасу пустить. Однак, цього разу без розвідки в бій не поліз.
Сховався станичник за ялинник, сидить спостерігає нероба. Вивели три тіні на узлісся коня вороного із золотою зіркою в лобі, з гривою сріблом струмує. У козака від захвату серце завмерло - ніколи такого красеня не бачив! Слідом за скакуном виповзла на галявину ще одна тінь - кульгава та крива на лівий бік. З-під капюшона локон сивий вибивається та ніс зморшкуватий стирчить. А в руках - тесак. Ну, чиста відьма!
Завели бідолаху вороного в середину погано зірки, ноги сплутали. І відьма стара поруч встала, щось під ніс забурмотіла. Заіржав кінь, заплакав, як дитя мале. Скинувся козак - невже при ньому душу безневинну згубила? Не бувати тому! І рвонувся вперед. Так скрегіт зубовний за спиною зупинив. Оглянувся - мати чесна! Це хто ж такий буде? Тільки по ведмедю-то і впізнав, що циган. Очима вугільними блищить, зубами, як пес ланцюгової скрипить. Теж не подобається, що коня ображають!
Козак з циганом по кінської лінії не інакше ріднею один одному доводяться. Одного переглядання вистачило, щоб до спільної думки прийти. Циган відразу що робити зметикував. Медведю щось на вухо шепнув, так під зад коліном підштовхнув. Мишка в рев, і на галявину - ловити головну бабусю. Ну, поки клишоногий тіні по галявині ганяв, козак з тилу і підібрався. Де вужем, де повоєм, а циган при ньому. Стало зрозуміло переможе багать, так пута коню перерізав без зайвих слів. Тут циган верхом скочив, під ребра чобітьми коняка штовхнув. Злетів бранець до небес і за кромкою лісу зник. А народ невідомий, аки біс, до козака за поясненнями поліз. Ну, станичник шашкою-то пограв - повага надав. Тіні руки до нього пазуристі тягнули, шипіли по-зміїному, гоготали по-качиному. А підібратися не могли - хрест натільний, так шашка гостра не давали.
Довго козак відмахувався. Відчуває - сили закінчуються. Так тут на його щастя півні заспівали - виявилося село поруч була. Тіні і розтанули, наче й не було їх. Впав козак на місці без сил. Тут би йому і кінець, та бог не дав. Циган його, бач, обдурити хотів - коня забрати і втридорога продати. Так вороною проти виступив. Вчений він став - бути обережним почав. Прискакав чудо-кінь, козаку шию підставив, на спину собі заповзти змусив. До людей станичники привіз, сам при ньому залишився - на знак подяки. Але козак, як в себе прийшов, коня чарівного на волю відпустив - не захотів людей обкрадати. Скакуни такі раз в тисячу років всьому світу на радість народжуються! Про них казки та пісні складають. Циган-то протестувати намагався, та шашки козацької злякався! Перебеседовал з ним все-таки козарлюга по-свійськи!
Як сил піднабрався, так в шлях далекий станичник подався. Поки до дому дошагал - не одну пару чобіт стоптав та темряву ворогів смерті зрадив. Правда, і добрих людей чимало на шляху його бувало.
А може, ще й не дійшов він до своєї станиці? Вугільної-ка в віконце - не по твоїй вулиці йде?
1. Легенда про Меч Єдності
Коли Січ була знищена, козаки розійшлися: хто на Кубань пішов, хто за Дунай, хто на Галичину. Коли ж усі вони знову зберуться в одному місці, з їх шабель ковалі почнуть кувати Меч Єдності. Це триватиме довго, знову і знову приходитимуть нові й нові козаки та будуть приносити свої шаблі. Будуть сипатися іскри з-під величезних ковальських молотів, піт заливатиме очі в цій нелегкій справі, червонітиме метал у величезній печі. Тим часом злі сили заважатимуть ковалям з усіх сил, спокушатимуть золотом, владою і прославлянням. Та ковалі не здадуться і продовжать справу.
Коли ж Меч Єдності буде готовий, зійдуться знову усі козаки разом, піднімуть меча і воскресять Козацьку Матір-Січ!
2. Як Іван Сірко татар переміг
Давним-давно, як Іван Сірко був кошовим отаманом Запорозької Січі, запорожці в похід пішли. Татари тим часом дізналися про це, набігли на Січ та поневолили християн. Полонені плакали так, що аж земля стогнала, татари були немилосердними та вдаряли їх нагайками й підганяли.
Сірко почув за те й вирішив визволити полонених. Зібрав козаків в погоню за татарами й летів, немов птах. Татар виявилося занадто багато, тож козак хитрість вирішив використати. Зупинив коня і козакам-братчикам наказав чекати. Сам же красивим хортом перекинувся і побіг до татар. Їм хорт сподобався, нагодували татари Сірка в образі тварини й забрали до себе. А хорт, як сіли всі відпочивати, нагнав на них сон. Потім кувирть — і знову зробився чоловіком! Татар всіх порубав, визволив полонених християн та пішов далі з козаками гуляти!
3. Легенда про козака-кобзаря
Помер старий кобзар і полетіла його душа до хмар. Перед ворітьми небес на дорозі стали по один бік Ангели Пречисті, по інший — Сили Нечисті. Та чорти й кажуть, що заберуть в пекло кобзаря, бо в літа молоді чимало люду порубав, пустив ріки крові й сліз. Ангели ж захищають чоловіка, і кажуть, що не забрати душу Силам Нечистим. Козак не вбивав невинних людей, тільки в чесному бою захищав свою рідну землю. За це Ангели заберуть його до Раю.
А козацька душа обізвалася, і сказав кобзар: «Душа козацька вільна, за життя ні під ким не був, і зараз нікому не належатиму! Безсмертна душа моя в кобзі, і я оживатиму щораз, коли хтось заграє на струнах!» Після цього душа відлетіла і стала вільно літати на свободі. Хтозна, може, й зараз озивається, як музика на кобзі заграє.
4. Легенда про чуб козака
Козацький чуб був символом відваги, мужності, готовності померти в бою. Чуб називають ще оселедець, чуприна, і він був відзнакою приналежності до лицарського стану. Тільки після посвяти в козаки, тобто, першого бою, морського походу, випробувань, можна було вистригти собі чуба. Носили чуба завжди, закрутивши за ліве вухо. Джури, боягузи, селяни не могли носити таку зачіску, а для козака обрізання чуба вважалося ганьбою.
За легендою, чуба козаки відрощували не просто так. Саме за оселедця Господь, змилостившись, міг витягти козака з пекельного вогню чи забрати на небеса з бою:
Питалися в козака: «Що то за причина,
Що у вас гола голова, А зверху чуприна ?»
«А причина то така: як на війні згину,
Мене ангел понесе
В небо за чуприну».
5. Легенда про скарби козацькі
За часи походів та переможних битв у Запорізькій вольниці накопичилося немало скарбів, золота, трофеїв. Кожен козак обов’язково мав власний скарб після походів і зберігав його в надійно схованому місці. Була й окрема казна війська Запорізького. Після походу козаки збиралися, ділили нажите та ховали у Дніпрі.
Після ліквідації Січі козаків переселили, але скарби вони з собою не забрали, адже були певні, що скоро повернуться. Козаки розселилися по різних куточках країни, помирали, старіли, а легенди про скарби та прикмети їх знаходження передавалися з вуст в уста внукам та правнукам. Уже століття пройшли від часу славних походів та бурхливого життя Запорізького війська, а й досі дослідники та шукачі скарбів шукають скарби на Дніпрі. Може, і ви щось знайдете?
Українські козаки були кращими піхотинцями в Європі, мали великий флот та цікаві традиції. Про козаків-характерників ходять легенди та пишуть книги, а військові подвиги козацтва надихають і сучасних українських воїнів. Поки пам’ять про наших предків не забута, козацтво живе в казках, легендах, книгах та історичному спадку, а нам є чим надихатися!
Немає коментарів:
Дописати коментар